Для багатьох марафонців-любителів фінішний час в 3 годин є досить привабливою ціллю. Пам’ятаю, що ми вперше заговорили «про 3 години» після фінішу Київського марафону-2015, який став для мене першим. Але тоді всі розмови закінчились коротким підсумком: «може через рік-два, коли будемо більше тренуватися». Справа в тому, що якихось великих амбіцій на перемоги чи високі результати в мене ніколи не було, і якщо подобається сам процес тренувань, то я тренуюсь, а фінішний час – це просто показник, що все робиться більш-менш правильно. І ціллю як такою, щоб будь-якою ціною вибігти з трьох годин я особливо ніколи не марив. Але вже зимою, коли тренувальна програма 2Q з третього видання Running Formula Джека Деніелса набирала обертів і споглядаючи на одному з тренувань на довгу дистанцію темп 4:06 думки про трьохгодинний рубіж повернулися. Погравшись на ходу з цифрами, знайшовши їм документальне підтвердження в таблицях VDOT вже вдома, там же глянув маршрут і профіль траси цільового весняного забігу, виклав свої думки на одній з пробіжок своєму другу Валерію Макаруку, з яким ми і планували їхати до Варшави. Вирішили, що вже після марафону в Одесі, по його результатам і самопочутті, будемо дивитися і щось планувати. Поїздка в Одесу вдалася, і ми вирішили, що можна буде спробувати розміняти три години на ORLEN Warsaw Marathon-2016.

Варшава

Ринкова площа в Варшаві

Поїздка до столиці Польщі мала кілька позначок «вперше», а значить, і багато варіантів для несподіванок: перший виїзд власним авто за кордон, вперше діти з нами будуть їхати до Шенгенської зони, перша поїздка на авто на марафон (а значить, і повернення після марафону за кермом), перший міжнародний старт, вперше в марафоні орієнтувався на час. Немарафонські клопоти частково дозволили переключитись з концентрації на тренуваннях, а це мало свої плюси – в період підводки зовсім ні до чого ще якісь незаплановані темповики з надією «а раптом допоможе». Якихось 400 км з Луцька до Варшави виглядають зовсім смішним для авто, якщо не брати до уваги, що потрібно проходити митницю. Майже кожного разу потрібно запасатися терпінням на кілька десятків годин, майже кожного разу потрібно стояти в довгих чергах «європейців, які повертаються додому після святкування Нового року в Україні» (а саме так на нашому ТБ пояснюють наявність кілометрових черг). На щастя для нас, цього разу вся процедура зайняла «лише» кілька годин. Приємно здивували митники і прикордонники, при чому, як наші, так і польські, які з цікавістю поставились до мети нашої подорожі, щиро дивувалися розпитували про забіги, і прискорювали всю процедуру, коли дізналися, що будемо бігти 42+ км.

Невеличкий шопінг в Хелмі (в тому числі і продуктовий), і вже по обіді п’ятниці ми дісталися до Варшави. Незважаючи на доступні знижки на готелі від партнерів марафону і навіть безкоштовну ночівлю для марафонців (у випадку сімейної подорожі це не дуже підходить), ми все-таки вирішили піти іншим шляхом, і ще вдома почали шукати квартири подобово завдяки зручному сервісу Airbnb (якщо ви ще не зареєстровані, то при реєстрації по цьому лінку можете отримати знижку на оренду). В порівнянні з тими ж готелями такий варіант мав кілька суттєвих для нас переваг. Найперше – ціна. Якщо навіть враховуючи знижки марафонцям ціни на двозірковий готель на ті вихідні були в районі 50 євро, то нам вдалось знайти квартиру в двічі дешевше. По-друге, варіант з квартирою і повноцінною кухнею набагато зручніший, особливо в подорожах з малими дітьми, і ти в будь-який момент можеш готувати звичні тобі страви, чи пити чай коли, скільки і з чим хочеш. І по-третє, нам вдалося знайти дійсно круте помешкання, з домашнім затишком, оригінальним стилем оформлення, і зручним місцем розташування, чого не можна сказати про більшість, особливо бюджетних, готелів. Від квартири ми отримали суцільні переваги: дешевше, зручніше з харчуванням, комфортніші умови проживання, зручне місце розташування і підземний паркінг для авто.

На вечір запланували перше знайомство з містом, для якого обрали громадський транспорт. Ми вирішили на ці дні взагалі забути про авто, і пересуватися лише на метро, трамваях і міських автобусах, і умови для цього були просто чудові. Перше, що ми зробили, купили квиток. І хоча ціни на разовий проїзд не виглядають низькими, але для таких подорожуючих, як наша компанія, придумали чудовий варіант тікета – груповий уікендовий. За 40 злотих (біля 9 євро) ми отримали безлімітну перепустку на 5 осіб на метро, трамваї і міські автобуси, з 19:00 п’ятниці до 8:00 понеділка – дуже і дуже зручно. Практично відразу після початку дії квитка ми вже знайомились з місцевим метрополітеном, який складається лише з 1,5 гілки. Наша квартира знаходилась лише в кількох хвилинах ходьби від однієї з станцій. Наступного дня вже їхали в стару частину міста наземним транспортом, аби краще роздивитись місто, а вже стомившись, навіть протестували міські автобуси.

Наші діти бавляться з мильними кульками

Екскурсійній прогулянці Варшавою ми виділили першу половину суботи. Звичайно, за цей час ми встигли оглянути лише невелику її частину, але ми самі розуміли, що часу небагато, а перевтомлюватись не хотілось. Найбільше захоплення з побаченого викликало Старе Місто з Ринковою площею. Вузенькі вулички, велика кількість різнокольорових будиночків, ресторанчики, кав’ярні – все це зачаровувало. Хоча значна частина цього району було зруйнована під час Другої світової війни, але над відновленням історичної спадщини попрацювали дуже відповідально.

В останній день перед марафоном незаплановані силові тренування

Не оминули ми і Варшавський університет, в якому цього дня був день відкритих дверей. На території університету було багато наметів, різної рекламної продукції, оригінальний супермен-діджей і навіть свій власний фан-шоп. В футбольній українській Прем’єр-лізі не всі клуби мають фан-шопи, а тут, будь ласка, університет.

 

Експо і паста-паті

Провінційні бігуни-любителів, які знаходяться тільки на початку своєї марафонської кар’єри (тобто ми) ще не дуже розпещені крутими передстартовими спортивними виставками. По суті, єдиним на той час нашим досвідом було Експо перед Київ Сіті Марафон-2015. Тож на Експо перед Варшавським марафоном, з срібним лейблом і на кілька десятків тисяч учасників, ми покладали певні сподівання. Можливо, ми надто пізно туди дісталися, до завершення вже йшов третій день роботи виставки, і більшість людей вже потомилась розказувати/показувати/вихвалятися, своїми товарами/послугами/подіями, але нас особливо нічого не зачепило. Ніби і є, ніби навіть і багато є, але коли починаєш ближче знайомитись і роздивлятись, то розумієш, що нову пар кросівок тут не купиш (а, нагадаю, Asics був одним з головних спонсорів), а щось цікавого з одягу чи аксесуарів теж не траплялось на очі.

На видачі стартових номерів поблизу наших столиків були черги з одного-двох марафонців. В цьому плані все пройшло чудово, і отримавши пакет, в якому крім стартового номера з чіпом і марафонського журналу ЛИШЕ польською мовою (от вам і лейбли), ще була пляшка ізотоніка від ще одного спонсора Oshee і їхній же батончик. Мова йдеться про базовий пакет, а саме вони лишилися на момент реєстрації. А, і ще ж мені дісталось три талони на паста-паті, які я попередньо замовляв, щоб діти не голодували.

Передмарафонське закидання макаронами проходило с 17:00 до 21:00 в сусідньому приміщенні-наметі, де нас чекало нове розчарування. Пані на вході чемно нас попередила, що вегетаріанська паста скінчилася. Я здивувався, навіть глянув на годинник – самий що не є екватор паті, а в них вже скінчився один з видів (для певної категорії людей єдиний їстівний) макаронів. Ну гаразд, пірнаємо в напівтемряву. Нове здивування – для чого така гучна музика? Можливо, в цьому є певний сенс, і колись ми його розгадаємо, але в Варшаві в таких умовах не було бажання довго лишатися. З великими труднощами ти пробуєш докричатись до волонтерів на макаронах (а додайте сюди ще мовний бар’єр), які тільки підтверджують відсутність вегетаріанської пасти. Беремо що дають, а крім макаронів в загрузку давали ще водичку чи ізотонік від Oshee і фрукт на вибір – яблуко, апельсин чи банан. Гучна і дуже жвава жива польська музика ну зовсім не сприяла спокійному передмарафонському спілкуванню, і тільки-но найменші члени нашої компанії сказали, що наїлись, ми відправились в напрямку метро, по дорозі ще зайшовши на Експо.

На виході з паста-паті ми почули за спиною знайомі назви міст українською, і повернувшись назад, здивувались, що отак зустрілись з нашими львівськими знайомими, з якими ми познайомились місяць тому в трамваї в Одесі. Перекинувшись кількома фразами, і дізнавшись про плани на забіг, ми розпрощались. Вже завтра, після фінішу ми знову пересічемось з Володимиром, і розпитаємо про його забіг і результат. Вже завтра, в черзі до туалетів перед стартом, ми зустрінемось з Сашею, який два роки тому був в складі «трембіт» на Горганах-рейс, з яким ми ніяк не контактували, і тільки в Києві, за тиждень до Варшави, дізналися, що він там має бути. Схоже, ми зустрічались з усіма знайомими, які там були, окрім наших луцьких, з якими домовлялись і через вайбер, і писали смс, і фінішували з різницею в кілька хвилин, але так і не зустрілись…

Практично відразу поїхавши додому, ми вкотре переконались в зручності квартирного проживання, і влаштували гречка-паті з смачнючим салатом. Полягали спати в районі 11-ї години, лишивши відкритим питанням, якою ж буде погода наступного дня.

 

День марафону

Ранок зустрів нас невеликим дощем, який припинявся. Похмурий день, з температурою повітря до 10 градусів – майже ідеальні умови для марафону. По прогнозам обіцяли вітер до 5 м/с, але при такій кількості учасників завжди можна знайти де заховатись, якщо вітер аж надто сильно буде дошкуляти. І все ж я вирішив бігти в реглані з довгим рукавом, так як не хотів мерзнути через руки, якби дощ знову розпочався. Власники квартири пішли нам на зустріч, і без зайвих питань дозволили лишити авто на паркінгу, і забрати в будь-який зручний для нас момент після забігу. Проснувшись ще перед 6-ю годиною (а в Україні це вже майже сьома була), ми ще вирішили поснідати макаронами. Квартиру «здавати» також нам не треба було вранці, тому в районі 7-ї години ми вже залишали наше помешкання. Попередні заміри часу показували, що на добирання до стадіону Народовий нам потрібно не більше години, це з пересадкою на іншу гілку метро. Старт був на 8:45, але камери схову зачинялись о 8:15, тож ми планували дістатись туди до 8-ї години.

Вже на нашій станції метро зустрічались бігуни з червоними (марафонці) і синіми (10кілометровці) наплічниками, і з кожною новою станцією їх ставало все більше і більше. Хтось хвилювався, хтось слухав музику, хтось отримував слова підбадьорювання від своєї групи підтримки. Жодних пригод, і ще до 8-ї години ми роздяглися, і вже готові були здавати речі. Попрощавшись з нашою групою підтримки, і перевіривши пріоритети різних планів зустрічі, ми ще вирішили зайти в туалет. Черги були ніби і великі, але вони стояли відразу на якийсь десяток кабінок, то чекати нам довелося не більше п’яти хвилин, що для тисячних забігів просто смішно. Вже піднімаючись по сходах до чаші стадіону Народовий в напрямку до стартової зони, ми згадали, що не зробили передстартове фото. І ніби якась магія, але майже відразу після цих слів, ми знову зустрічаємо нашу групу підтримки, робимо фото, долаємо решту сходів, і починаємо трусити навколо чаші стадіону до місця старту.

В очікуванні нової марафонської пригоди

Для нас це виглядало дещо дивним, але в стартовому загоні ми були хвилин за 20 до старту. При реєстрації ми вказували час до 3:00:00, тому наш коридор був відразу за елітою, серед якої крім кенійців, були і найсильніші польські бігуни, для яких тут проводився чемпіонат країни. Ми навіть встигли розім’ятися з рештою марафонців, спостерігаючи за вправами ведучого на великому екрані. Дещо здивував фейс-контрол на вході в загони. Навіть в найшвидшому нас ніхто не перевіряв і не дивився, чи на своє місце ми йдемо, і в коридорі «до 3:00» спокійно собі ходили не тільки марафонці з номерами іншого кольору, а навіть і вболівальники. Ми підходимо ще трохи ближче до лінії старту, і хоча я роблю зауваження, що може краще не дертись на самий перед, а лишити трохи людей для обгону, ми жартуємо, що все одно знайдемо кого обігнати.

 

Марафон. Найтяжчий…

Стартовий постріл, і тисячі бігунів рухаються в протилежні сторони. Ні, всі розуміли куди потрібно бігти, просто старт був спільним для марафонців і учасників 10кілометрового забігу, от тільки рухались ці дві колони – червона та біла – в протилежних напрямках. Ми завбачливо зайняли місця з правого краю і на ходу віталися з бігунами з іншого забігу. Колона була дійсно величезною, значна частина якої стояла, тож багато учасників навіть не дивилися в сторону старту, а плескали чи підставляли руки для вітань марафонцям.

Два потоки зливаються, щоб роз’єднатися. Сьогодні ми за червоних. Фото організаторів

На першому кілометрі ми пробігаємо мостом через Віслу. Приємний такий міст, без якихось критичних підйомів чи спусків. На протилежній стороні мосту стоїть відмітка 40км – цим же шляхом ми будемо повертатися на фініш. Відразу в голові починають закрадатись думки: «а в якому стані я тут буду через 40км?», «а чи буду я тут раніше, ніж за 2:50?», «а чи буду я тут взагалі?». Успішний досвід двох марафонів додає впевненості, можливо, навіть самовпевненості, і останнє питання хочеться гнати геть. Потрібно рухатись вперед, ставити нові цілі, а завдання просто фінішувати на марафоні дуже добре підходить для найпершого старту.

Тим часом, на перших кілометрах забігу ми починаємо шукати собі зручне місце для просування вперед. Навіть наш відносно невеликий передовий натовп почав розпадатись. Еліта вже далеко попереду, хтось аж надто прискорився на старті, і, відсапуючись, починає шукати собі місце трохи глибше, хтось навпаки став на старті надто далеко, і тепер витрачає зайві зусилля на необов’язкові маневри для просування вперед, а хтось вже на третьому кілометрі находить рятівне дерево, яке виконує функції кабінки з чергами на старті. Пейсмейкери на 3:00 були позаду нас, і ми розуміли, що рухаємось швидше потоку на 3 години, і навіть в такому темпі час від часу виконуємо обгони, аби видерти собі більше простору для шмаркання комфортного бігу.

Невеличкий підйом, і ми опиняємось в Старому Місті, де вчора гуляли. Так, ми бачили тут марафонські відмітки, і знали, що маршрут буде проходити цими вуличками. Рухаємось ми разом з Валерієм Макаруком, і я відмічаю, що дуже добре, що цією частиною міста проходять перші кілометри забігу, а не останні. Зараз ще є бажання і сили розглядати місцевість, встановлювати якісь логічні зв’язки вуличок, пов’язувати між собою різні площі і повороти. Але наступне моє зауваження вже не було таким приємним – щось дивне коїлось з навігатором. Схоже вузькі вулички і високі будинки заважали комфортній роботі GPS, і протягом кількох секунд бігу в одному і тому ж темпі мій Polar показував темп від 4:30 до 3:30. Garmin мого друга якщо і працював стабільніше, то не набагато, тож про реальний темп могли тільки здогадуватись. Аби не втрачати час на початку забігу, я починаю то прискорюватись, то призупинятись, коли розумв, що щось не те. Вже після забігу, Валєра скаже, що хоча годинники і показували занижений темп, але ми бігли рівно, і ті прискорення були зайвими. А ось вже і перша глобальна відмітка 5 км, на якій є годинник, і можна прикинути свій реальний темп.

5 км – 20:45 – темп 4:09 – середній темп 4:09 (233 позиція)

Майже ідеальний темп для нашої задачі. Аби пробігти 42.195 за 3:00:00, потрібно триматися темпу 4:15. Ми вирішили орієнтуватись на 4:12, щоб було кілька секунд на водичку/банани і на різні форс-мажорні ситуації. Все, здавалося, можна спокійно бігти в такому темпі. І ми бігли. От тільки 4:09 – це середній темп за весь п’ятикілометровий відрізок, перші кілометри якого ми рухались значно повільніше. Логічно, що під кінець відрізку ми бігли швидше 4:09, хоча, можливо, до кінця не усвідомлювали можливих наслідків. Ми і далі рухалися швидше потоку, час від часу випереджаючи кількох бігунів. В забігах на довгі дистанції особисто в мене такий собі переломний момент наступає в районі 8-10 кілометрів. За цей час я встигаю «стати» на свій комфортний темп, який може бути різний, і тоді просто рухаюсь в ньому, фактично нічого не міняючи, якщо того не вимагає тренувальна програма, і насолоджуюсь самим процесом. Друга глобальна відмітка з позначкою 10км, і я знову займаю свій розум простими математичними розрахунками, від яких прихожу в здивування.

10 км – 40:59 – темп 4:03 – середній темп 4:05 (209/-24 позиції)

Поки біжиться комфортно

Отакої! Дещо шокований таким розкладом, я розмірковую над подальшими діями. А тим часом, відмічаю за собою оте саме попадання в темп. Пам’ятаю, коли на горизонті виднілась 11-кілометрова позначка (я чомусь подумав, що це буде тільки 10), я ще жартував, що розім’ялись і тепер можна починати бігти. Ми вже почали вибігати на більш просторі вулиці, і наші годинники почали себе вести більш адекватно, і вони дійсно показували, що рухаємось ми з темпом трохи більше чотирьох хвилин. Тоді я вже досить чітко розумів, що наслідки для мене можуть бути не найприємнішими, хоча втішав себе тим, що на тренуваннях я завжди робив запас кілька секунд, і мав кілька довгих забігів в марафонському темпі 4:06-4:07. І ми і далі випереджали потік. Позначка 15 км принесла нову порцію здивувань.

15 км – 1:00:49 – темп 3:58 (!) – середній темп 4:03 (202/-7 позицій)

Під час перетину відмітки я не розрахував свій темп аж так точно (середній на годиннику все одно був не зовсім вірним, то повністю на нього я не покладався), але розумів, що третю п’ятірку ми пробігли швидше 40 хвилин. Темп точно був вище 4:00км/хв., і все, що зараз пригадується на тій відмітці, це фраза: «ну це ж навіть не половинка, це цілий марафон! Я буду бігти ЦІЛИЙ марафон!». Ти біжиш, пробуєш себе якось вговорити сповільнитись, дістаєш чергових марафонців, навіть сідаєш їм на хвіст, і отак рухаєшся хвилину-другу, і кажеш собі «без обгонів», але зовсім скоро розумієш, що це не ті люди, з якими бігові цикли синхронізувались, і ти знову виконуєш обгін, перед тобою знову кілька десятків пустоти, яку ти знову заповнюєш своїми кроками в темпі близько 4 хвилин на кілометр. Не вивчаючи наперед місце розташування столиків з водою і їжею, ми так і не змогли розгадати алгоритми розміщення пунктів підживлення. Ті, які траплялись нам на першій половині, ми частково пропускали, але в більшості випадків брали воду. А ось і позначка 20км. 20! Це вже майже половина, а ми досить навіть комфортно рухаємось.

20 км – 1:21:05 – темп 4:03 – середній темп 4:03 (193/-9 позицій)

Практично відраз після 20-кілометрової відмітки ми почули, що півмарафонський рубіж буде виглядати святково. Марафонців зустрічав веселий дядько з мікрофоном, щось вигукував підбадьорююче, лунала гучна музика, кричали вболівальники, з-під землі підіймалися димові стовпи. Таке шоу справило позитивне враження, і ми, посміхаючись, дякували вболівальникам. Я поглянув на годинник, і зрозумів, що обновив свій півмарафонський рекорд, навіть з брутто-часом. Вже з фінішного протоколу згодом я дізнаюсь, що відмітку 21,097 я здолав за 1:25:30. В такому піднесеному настрої, ми наздогнали чергову групу марафонців, в якій перебувало з десяток бігунів. Група нам дуже сподобалась, і ми комфортно прилаштувались в самому її хвості. Напевно, за весь мій біговий досвід, це була найзручніша група, в які мені довелося бігти. Лідери групи (а нею виявилась дівчина) вели нас в комфортному темпі, при цьому ще й захищали від вітру, нам практично ні про що не треба було думати, а лише бігти. Аби чимось зайнятись, я навіть перерахував, що в групі було 13 марафонців, а найбалакучішими виявилась пара українців в хвості. Тоді я хотів, аби це тривало якомога довше. Ми були налаштовані триматися групи, не обганяти, не прискорюватись, а тримати цей темп. Але, зрозуміло, ніщо не може тривати вічно. Спочатку ми вже втіснилися в середину групи, а на черговому пункті підживлення, який ми пропускали, наша група геть розпалася. Було це десь перед 25 кілометром.

Залишки нашої групи на позначці 25км

25 км – 1:41:20 – темп 4:03 – середній темп 4:03 (186/-7 позицій)

Десь після 23-го кілометру ми забігли в такий собі лісок, де було два повороти на дев’яносто градусів, і ми почали рухатись в зворотному напрямку. Погода була ідеальна – похмуро, без сонця, без дощу, а в межах міста вітру не відчувалося. Але вже після розвороту, коли бігли пустирем асфальтованою доріжкою в кількох десятках метрів від автомобільної дороги, вітер почав суттєво відчуватися. Зараз бігуни траплялися все рідше, і рідше, і ми довго бігли з тими ж людьми, по черзі випереджаючи одне одного. Не дуже цікава дорога і я вже поступово втрачаю інтерес до місцевості, і більше починаю аналізувати власне тіло і відчуття. Найперше важливе спостереження – невеличке запаморочення почало накривати мене практично відразу, коли я почав їсти банани. Таке враження, що тільки-но їжа потрапляє до шлунку, до мозку, який і так відчував дефіцит кисню, почало надходити ще менше крові. Відчуття звичне для мене, і я в принципі був до нього готовий. Куди більше мене турбувало інше – якісь нові відчуття були в моїх ікрах. Щось схоже на кріпатуру після добрих тренувань, але кріпатури в ікрах після довгих тренувань я вже давно не відчував, хоча і бігав раніше приблизно в такому темпі 30+км, та і відчуття були інші. Почав в голові перебирати інформацію, чи щось чув/читав раніше про це, і на поверхню свідомості почали вилазити думки про енергетичне голодування м’язів, або «стіну», яка часто підступно зустрічає новачків або надто самовпевнених марафонців.

До фінішу лишається менше 15 кілометрів, так вже десь тоді мислення перелаштувалось з «скільки пробіг» на «скільки лишилося». Перше, що я почав робити (ні, не їсти), міркувати і шукати для себе докази, що я таки зможу витримати темп, і дістатися фінішу. Перше, як я згадував раніше, позитиву додавав той факт, що я мав кілька забіг в марафонському темпі біля 30км, і цим я зміг заспокоїти себе щодо надто високого темпу. По-друге, хоча мені не подобався мій режим харчування (за цей час я з’їв лише кілька шматочків банану і один шматок шоколаду), але практично на всі тренування, навіть довгі, я виходжу зранку, на голодний шлунок, і якихось проблем це не завдавало. А сьогодні вранці я добряче поснідав, так що навіть мав перевагу перед тренуваннями. Крім того, зараз я тішив себе думкою, що на тренуваннях трохи привчив свій організм до голодних забігів, і хотілося вірити, до ефективного перетворення енергії з жирів. І, по-третє, мене тішила думка, що за ці майже 30 кілометрів я зміг собі зробити комфортний запас часу, аби його вистачило для фінішу з трьох годин. І після позначки 29км я приймаю рішення сповільнитись. Я розумію, що відпустивши Валєру, мені буде бігти значно важче, я можу більше розслабитись, а мій внутрішній голос обов’язково знайде способи вговорити мене дати слабинку, і хоч трохи сповільнитись. Але ж лишається якихось 13 кілометрів! Я прощаюсь з моїм другом, бажаю йому успішно витримати темп (в ньому сумніватись не приходилось) і домовляємось зустрітись на фініші. Темп в районі 4:25 приносить полегшення, але більше моральне, ніж фізичне. Перетин відмітки 30км проходить з думкою «ну от і починається марафон!».

30 км – 2:02:16 – темп 4:11 – середній темп 4:04 (182/-4 позиції)

Ого! На одному з останніх перед марафонських серйозних тренуваннях Strava показала «приблизний найкращий час для 30км» 2:05 з копійками, а тут і цей рекорд вдалось обновити. Приємно, хоча я і розумію, що в Варшаву я приїхав зовсім не для цього. Я вже був і не проти чогось пожувати, але як на зло пункти з їжею не трапляються. Сповільнившись до темпу 4:30, кілометри ставали для мене все довшими, і довшими, а значить і відстань між водою і їжею більшою. Тож все харчування складається в мене з виколупаного з-поміж зубів шоколаду (я ще в Одесі зрозумів, що дуже погано запивати шоколад холодною водою). Після 30-го в мене є ще одна улюблена позначка – 32км. До фінішу лишається приблизно 10км, і відносно просто, навіть для втомленого розуму, порахувати скільки маємо часу до цільового фінішу. Мій годинник показував, що я вже рухався 2 години 11 хвилин, а значить до фінішу з трьох годин майже 50 хвилин, тобто, достатньо цю десятку подолати в темпі 5хв/км. Такий собі комфортний темп для легкого бігу. Я приймаю тверде рішення не опускатися нижче 4:30!

Хоча я і балансую на встановленій мною же позначці, але цей темп значно повільніше потоку. І мене почали випереджати ті, з ким я біг в групі раніше. Спочатку одиниці, потім парами, а потім мене «підбирали» і невеличкими групами. Інколи просипалась якась спортивна злість, я починав чіплятися за кимось, тримався якусь сотню метрів, але розумів, що так довго не зможу, і темп 4:15 вже був для мене надто високим. Я знову опускався до 4:30, і продовжував бігти по відчуттях. Але в один не дуже прекрасний момент, я не відразу зрозумів, чому годинник показує темп 4:45. По відчуттях здавалося, що біжу я ті ж самі 4:30, але в реальності все було повільніше. Я знову прискорююсь до 4:30, але цього разу вже цей темп стає для мене таким важким, як кілометр назад був 4:15. В отакій боротьбі, прискорень і гальмувань, я перетнув позначку 35км.

Самотній перетин позначки 35км

35км – 2:25:44 – темп 4:42 – середній темп 4:09 (224/+42)

За останні 5км мене обігнали кілька десятків бігунів. Місця мене не дуже цікавили, куди більше я задавався питанням «чи встигну фінішувати, поки годинник розпочне четверту годину марафону?». Я знав, що поки пейсмейкери біжать позаду, надіє в мене є. Але в той же час я і розумів, що коли прийде час вставати в групу пейсів, вряд чи в мене будуть сили комфортно влитися в групу. Виникає бажання максимально відтягнути цю зустріч, після якого чергова спроба прискорення, і вкотре я, задихаючись починаю прискорено хапати рятівні ковтки повітря, стишуюсь до нового комфортного для себе темпу. Кожне таке прискорення забирає не тільки фізичні, а і моральні сили. Кожного разу після прискорення мій темп стає все повільнішим, і повільнішим, я починаю дратуватись, осипати себе докорами, заспокоюватись, і пробувати рухатись вперед. Я починаю розуміти, чому для такого стану обрали саме слово «стіна». Якщо раніше з цим словом в мене асоціювалась твердотільна стіна з цегли чи бетону, то тепер вона ще набула і аморфних властивостей. Ти біжиш в середовищі, яке по своїй густині значно відрізняється від звичних для нас «нормальних умов».

Кожного разу, підіймаючи ногу і роблячи рух рукою, ти зустрічаєш невидимий тобі опір, який перетворює нанівець практично всі твої зусилля. Але парадокс в тому, що ти відчуваєш, що резерв сил є, просто не вдається його вивільнити, і від цього стає ще паскудніше. І це зовсім не ті труднощі, з якими ти зустрічаєшся на стадіоні під час інтервальних чи темпових робіт. Там ти дійсно борешся з тим, аби не дати слабинку, при чому боротьба проходить, як на фізичному, так емоційному рівні. А тут ти просто не можеш…

В цей період велике враження на мене справив один епізод. Якщо чесно, від вболівальників на Варшавському марафоні я очікував більше, як по кількості, так і по якості, і якби не два десятки рок-гуртів на маршруті, то було би геть скучно. Але в той момент ми вже повернулись в місто, і людей на узбіччі було побільше. І от я собі трушу в марафонському темпі який дозволив би фінішувати годин так за 5, перебираючи різні непристойні думки, як на одному з пішохідних переходів в інвалідному візочку сидить бабця, така з добрими очима і з щирою посмішкою (рухався то я не надто швидко, тож встиг її добре роздивитись). Схоже, вона відчувала мої страждання, і дуже бадьорим голосом, з щирою-щирою посмішкою, видає польською мовою фразу, що «до Народового лишилось зовсім трохи, він вже майже поруч»! Я подякував за слова підтримки, і рухаючись далі, вже в думках, подякував цій бабусі, що вони «прийшла» підтримати марафонців, і подякував, за ту прекрасну можливість, яку багато хто з нас має, але не завжди цінує – бігати! Я глянув на годинник, до Народового ще майже 6 км, і в якийсь інший день, це було би дійсно «поруч», але не сьогодні.

Перший пейсмейкер з прапорцем з цифрами 3:00:00 обігнав мене на 39-му кілометрі. Відразу спрацювала внутрішня програма, яка закладалась кілька разів під час руху, «не пропустити пейсмейкерів», і я пробую в нього вгризтися зубами. На диво, але рухався він майже в самоті, тому я подумав, що фініш поруч з прапорцем буде дуже гарним. Але мої мрії вже розбились об варшавський асфальт за кілька десятків метрів – пейсмейкер рухався з якоюсь аж надто космічною швидкістю (темп був в районі тих же 4:12-4:15), і я дуже швидко відвалився. За якихось кілька десятків секунд, мене дістав і другий пейсмейкер, поруч з яким вже була більша група марафонців. Як і перший, ці трьохгодинні пронеслись повз мене на недосяжній швидкості. Після цього до мене прийшло справжнє полегшення – жодних завдань, жодних обмежень, жодних докорів, я просто рухаюсь вперед з комфортною для себе швидкістю. До фінішу 2км, до дедлайну 3 години, можна і на руках дійти розслабитись. Перед поворотам на міст через Віслу, з тою самою позначкою 40км, був пункт з водою і їжею. Якихось 2км до фінішу, і вже зовсім не обов’язково щось жувати, але я відгукнувся на вигуки волонтерів «банана-чоколята», і взяв здоровенний шматок жовтого фрукту. Яким же приємним було моє здивування, коли в середині банану я знайшов шматочок шоколаду! От в такому поєднанні було дуже і дуже смачно, а сам шоколад зовсім не дратував своєю гливкою настирливістю на зубах :)

40км – 2:53:57 – темп 5:38 – середній темп 4:20 (439/+215)

Якщо раніше мене дещо діставав той факт, що мене обігнало кілька десятків бігунів, то на мості я абсолютно спокійно відносився до того, що мене обігнало кілька сотень, і продовжують це робити і далі. Я більше здивувався зі своїх можливостей до самопрограмування. Справа в тому, що під час руху я кілька разів відправляв собі в майбутнє думки, що на 40км мені буде легко, а там вже лишиться просто оббігти навколо красеня Народового. І от я біля позначки 40км, мені легко, в сенсі, я не парюся над швидкістю і часом, мені легко, в сенсі пересування, хоча темп і перевалив за 6хв/км, але він був для мене комфортним. На майбутнє, треба більше конкретизувати, яким чином я хочу щось отримати :)

Той самий міст

Після проходження моста, я, здається, жодного разу так і не глянув на годинник. Основне завдання було «провалено», а новий рекорд, якщо і вдасться його здобути, не такий вже і принциповий. Я з нетерпінням чекав фінішу, аби збулася інша моя мрія :)

Фініш

На фінішній прямій ORLEN Warsaw Marathon поставили трибуни, де зібралась велика кількість вболівальників. І от перед поворотом на фінішну пряму я дістаю приготовлений заздалегідь для такої події прапор, розгортаю його над головою і… О чудо! Я починаю прискорюватись! Вітер починає надувати мої жовто-блакитні крила, все тіло наповнюється неймовірними відчуттями від здійснення давньої мрії – ти біжиш з прапором своєї країни в столиці європейського міста! Крутяк!!!

А за це фото “в фазі польоту” велика подяка Дімі Демчуку, з яким ми хоч і не зустрілись, але він нас бачив

І хоча тоді мені здавалось, що розігнався я як мінімум до цільового марафонського темпу, насправді, я балансував на межі швидкості 5хв/км :) :) :) Але тоді це не мало значення!

Тут я навіть посміхаюсь :)

Полегшення від перетину фінішної лінії, і радість, що практично відразу за нею мене чекає Валерій. Його посмішка говорить, що йому все вдалося, і я щиро радію, коли дізнаюсь, що він витримав взятий темп до кінця, і фінішував з феноменальним часом 2:51:14, ставши при цьому найшвидшим українцем в Варшаві. Я навіть забув вимкнути свій годинник, периферійним зором побачивши цифри 3:07:??, подумав, що Валєра міг би вже і замерзнути за стільки часу. Вже з фінішного протоколу дізнався, що свій третій марафон я завершив з часом 3:07:18, а це на 11 хвилин краще мого попереднього рекорду.

Після марафону. Найлегше після найтяжчого

Подякував за медальку, закутався в одіяло з фольги і пішов отримувати вітання від своєї групи підтримки, і робити фото з марафонською медалькою, зі своїм другом, а цього разу ще і з прапором України :)

Це приємне післямарафонське відчуття

І якось воно все і відразу попустило. Попив водички, якогось лимонадно-безалкогольного пива, пройшовся кілька метрів, і сили знову повернулись до мене. І в цей момент, коли очі зупиняються то на одному, то на іншому накульгуючому фінішеру, я ловлю себе на думці, що я практично не відчуваю в томи. Ніякої кріпатури, ніяких розтягнень чи натертостей, більше того, в мені прокинулось бажання бігати. Але вже було пізно, як казала героїня колись культового мульта «романтический момент утерян», прийшов час відновлення… Ще на півмарафоні в Києві, ми домовились, що в Варшаві підемо на післямарафонський масаж. Отримавши талончик з номером на вході в масажну зону, ми, як і десятки чи сотні інших марафонців, завалились на зручних кріслах чекати черги. Проте, довго чекати не довелось, і над втомленим тілом вже чаклує чотири руки вправних масажистів. Хоча двоє юнаків розказували мені що робити польською, але, мені здалося, що в їх розмовах вчуваються українські слова. Списавши це на марафонські галюцинації спорідненість мов, я повністю віддався насолоді. Але згодом знову почувши фразу українською, таки вивів масажистів на чисту воду. Хлопці дійсно виявились українцями, з Львівської області, і вже кілька років проживають в Варшаві. Зраділи, що до рук їм трапився земляк, і навіть орендували мій прапор, і гордо розмахували ним перед своїм колегами, частина з яких теж були українцями. Як сказали хлопці, в масажній зоні працювали близько сотні масажистів, тому-то черга і рухалась відносно швидко. Подякувавши за масаж, і побажавши успіху, я відправився релаксувати на пляжне крісло, чекаючи Валєру, і, нарешті, розглядаючи медаль.

owm-2016-medal

Дизайн медалі Орлен Варшава Маратон 2016 року більше подобається, ніж минулорічної

Не зустрівши черг і біля душових кабінок, ми відносно швидко переодяглися, і почимчикували в зону роздачі їжі. Свій браслет, а саме по них видавали кус-кус, або картоплю фрі, аби якісь сосиски, я умудрився десь провтикати, тому харчуватись довелось за польські злоті. Отак жуючи щось за столом, з порожнім поглядом, ми і сиділи, слухали польську мову ведучого марафону, інколи поглядали на великий екран, аби поглянути, в якому стані фінішують люди, і час-від-часу озирались навкруги з надією зустріти наших луцьких друзів. Валерій був налаштований забрати «свій» кроссовер Fiat 500X, який мав дістатися одному з фінішерів марафону, але ця лотерея з шансами приблизно 1 до 7000 мала відбутися після закриття траси. До цього ще було чимало часу, а в нас були сонні капризні діти, 400км до рідної домівки, і побачення з не менш рідною митницею. Щодо дітей, то хоча для них забігів і не було, але організатори облаштували для них чудову дитячу зону з атракціонами, відтягнутись по повній в якій дещо завадила мокра ранкова погода.

Спуск по сходах в метро після марафону? Жодних проблем! 5+ годин за кермом авто після марафону? Також без особливих труднощів тупняк під час виїзду з підземного паркінгу не враховуєм :). Під час забігу я інколи згадував, що мені сьогодні ще їхати додому, везти в авто сім’ю. І якби це було після Одеського чи Київського марафонів, то в мене з цим було би більше проблем. Ті марафони дались легше, але відразу після них рубало набагато більше. А тут з такими труднощами долав останні кілометри, і так здорово, наскільки це слово можна вжити до післямарафонського стану, почуваю себе після фінішу. Парадокс… По поверненню додому ще весь понеділок я був під впливом адреналіну, було багато енергії і сили. Але вже у вівторок настало виснаження, як фізичне – важко далась навіть відновлююча пробіжка, так і емоційне – накрила апатія, пустота, і куча думок з розряду «чи потрібно воно мені?». На фоні цих думок я навіть прострочив дедлайн першого етапу реєстрації на Марафон Миру в Кошіце, який я планував бігти в цьому році…

Щось типу висновків

Чи мав я шанси досягти мети і вибігти з трьох годин? Я щиро вірю, що так! Зимовий період підготовки я пройшов майже ідеально і без особливих зривів. Темпові тренування і марафонські забіги я виконував у потрібних зонах. Підводку до цільового забігу зробив якщо і не повністю ідеально, то без особливих косяків (найбільшим хіба що можна назвати дещо швидший час на Kyiv Half Marathon-2016), але не зміг уникнути помилок вже в столиці Польщі. Найперша, звичайно, це вищий на 10-12 секунд темп в порівнянні з плановим. Але, оглядаючись назад, я зовсім не шкодую про цей вчинок. Справа в тому, що я по житті і так буваю надто консервативним і обережним, і не так часто ризикую. Приблизно після 10-го км я вже свідомо рухався в завищеному темпі, пройшовши в голові лабіринтами можливих варіантів.

  • Найгірший варіант – DNF. Так, я був готовий навіть «не фінішувати», аби тільки спробувати, до чого призведе ця авантюра. Звичайно, я сподівався, що сходження буде або лише в крайньому випадку або в разі погіршення стану здоров’я.
  • Можливий варіант – фініш 3+ години. Чи готовий я був жертвувати своєю головною ціллю? Так, без жодних вагань. Звичайно, лишилась частина смутку, що я «завалив» непоганий сезон підготовки і майже ідеальну трасу з ідеальними умовами, але оте рятівне «може колись» завжди дає надію, що ми ще отримаємо шанс.
  • Ідеальний варіант – фініш десь на рубежі 2:50. Хотілось це зробити не для самого часу, не для хвастання в соцмережах, а для того, щоб стати трохи кращим того, наскільки я був готовий :)

Знаючи результати цієї авантюри, чи повторив би я її? Думаю, що так. Якихось великих страждань «мій провал» зовсім не приніс. Я отримав дуже хороший біговий досвід, багато чому навчився, і знову проникся повагою до відстані 42,195.

tursep

Додати коментар

Такий e-mail вже зареєстровано. Скористуйтеся формою входу або введіть інший.

Ви вказали некоректні логін або пароль

Вибачте, для коментування необхідно увійти.

12 коментарів

за хронологією
за рейтингом спочатку нові за хронологією
1

Спасибо за отчет, отлично написано, прям всю дорогу болела :-)

Если честно, то еще больше обидно, чем за себя - выбежать из 3-х при такой подготовке, форме и в таких условиях можно было вообще без вопросов. Но что ж так плохо все с питанием? Обычно "из 3-х часовые" делают перед марафоном диету с разгрузкой и загрузкой - и бегут спокойно без еды. Или нужно есть - хоть пару запасных гелей не помешало бы иметь. А так стена классическая, эх. Ну и слишком быстрое начало - тоже классика. Сорри за критику, но когда видно, что человек может точно лучше, то так и тянет причинить добро :-)

2

Да нет, наоборот спасибо большое за критику. Порой нам любителям очень даже кстати взгляд со стороны, причем полезными будут советы как профессиональных тренеров/бегунов, так как более опытных любителей, которые, с большой долей вероятности, тоже наступали на те же грабли...
По питанию. Я как-то вообще это дело пустил на самотек, и, не проверяя на своем организме действие гелей на тренировках, не рискнул их применять сразу в боевых условиях. Но тянуть больше некуда, нужно начинать что-то есть, так как до Карпатии меньше месяца, а там не будет водички/бананов каждые несколько км.

3
Евгений

Ого, ціла розповідь!
Дуже емоційно написано, аж розхвилювався :)
Спочатку радів - "ого, класно біжить", але після того, я на півмарафоні вийшов PR, почав щось підозрювати. До останнього вірив, что "фінішний ривок - і...".
Почитав твої спокійні і зважені висновки, і зрозумів що я мабуть засмутився навіть більше, ніж ти :)

Що я можу сказать? 3:07 - може, я колись почну мріяти про такий час на марафоні :)
Чудова спортивна форма, ти молодець!
Ну, і здається треба при такому темпі все-такі щось їсти на трасі. 😉

P.S. Валерій - просто немає слів!

4

Дякую, дуже приємно коли вдається чіпляти емоції читачів :)
Не так і сильно засмутився, може ще і по тій причині, що 3:07 дійсно хороший результат. Ще рік назад я тільки мріяв аби пробігти перший марафон, і орієнтувався на час 4:00:00.

А про півмарафон. То вчора вдалось офіційно обновити PR в Ковелі. Дуже довго відходив від Варшави, і тільки коли запостив розповідь, впав тягар, наступила легкість, і на трасі чемпіонату України з напівмарафону вдалось пробігти 1:22:17 :)

5
Евгений

Ага, моральний дух високий, це добре :)
Вітаю з новим PR, і чекаю на розповідь. За обьємом та емоціями не менше, ніж про Варшаву! :)

Які ж ви всі швидкі, блін. Мабуть, піду і побігаю. Інтервали :)

6

Це добре, що є мотивація для інтервалів, але частити з ними теж не варто, а то взагалі пропаде натхнення бігати :) Та і про швидкість і розчарування, можу порадити запис в одному добре знайомому нам блозі, там класно написано про "7 вопросов, которые волнуют медленных бегунов", так що все в нашому біговому житті відносно :)

А про Ковель стільки точно не получиться писати - відстань меньша )) Та і сама організація вже 11-го (!) забігу дещо здивувала, а я стараюсь дотримуватись правила, або писати хороше, або взагалі не писати, так що багато у випадку Ковеля точно не получиться :)

7
Евгений

Автор "добре знайомого блогу" мене і так постійно мотивує - "ось коли почнешь половинку з 1:30 вибігати, тоді можешь носа задирати, а поки що - ти швидка черепашка" :)

Все одно, про Ковель хотілось би почитати - були думки "якщо не в цьому, році, то може наступного?".

8
Богдан

Класно написано, ніби сам побував! Там видно, що все було набагато краще, ніж в тому ж таки Ковелі, де атмосферності не вистачало, а там хмара людей і вболівальників - круто :)))

9

Ага, Ковель не найкращий варіант для того, аби "захворіти бігом" і біговими стартами, так що треба буде ще поїхати на який більш масовий забіг :)

10
Богдан

наприклад на фінал Ліги Європи чи Ліги Чемпіонів, ну або ЄВРО 😉

11
Лариса

Большое спасибо за подробный отчет и вообще за блог в целом. Очень интересно!
Можно Вам написать пару вопросов в ЛС (или тут такого нет?), чтоб тут не "засорять эфир" :)

12

Спасибо за приятные слова :) Если есть желание, можно написать на e-mail (tursep@gmail.com) или на фейсбук, хотя там не всегда онлайн https://www.facebook.com/profile.php?id=100010941158258